Книга «Пожирач гріхів» Олександр Михед, Андрій Дяків

«Пожирач гріхів» — мальопис, що зшиває історію Донбасу з міфом так щільно, що сторінки ніби пахнуть вугіллям, металом і пам’яттю. Це оповідь про те, як народжується місто — і як місто з часом починає пожирати тих, хто в ньому живе.

У першій часовій лінії кінець ХІХ століття: валлійський підприємець Джон Г’юз вирушає на схід України, щоб поставити завод і запустити механіку майбутнього — з підприємства виросте місто, яке згодом називатиметься Донецьк. Але разом із людьми сюди прибуває й древній безсмертний бог-коваль Гофаннон — істота, що чує «голоси металу і вогню» та вміє харчуватися людськими гріхами. Він входить у цю землю не як метафора — а як реальна сила, що підживлює систему, де «нічого особистого — просто бізнес».

Друга лінія — кінець ХХ століття й далі: у Сєвєродонецьку народжується Льоня, хлопчик, який дорослішає у світі, що ламає людей і вчить єдиному: виживає сильний. Його шлях — це шлях вибору, який часто робиться «ніби без вибору»: ким бути після розвалу Союзу, кому служити, що вважати «своїм», а що — «зрадою». На цьому тлі 2014 рік стає не раптовою грозою, а фінальним ударом молота по розпеченому металу: брат проти брата, місто проти міста, родина проти родини.

У «Пожирачі гріхів» моторошно працює ритуальна логіка: гріхи не зникають — їх хтось має забрати, проковтнути, понести далі. Тут є й образ професійного «пожирача гріхів», і страшна побутова деталь, коли гріхи дорослих ніби переходять до дітей через кладовищні цукерки — так історія стає тілесною, майже фізичною. А ще це мальопис про землю, що одночасно годує і забирає, про вугілля, яке дає силу й перетворюється на прокляття, про імперії, які приходять під виглядом розвитку — і лишають після себе круговерть насильства та виправдань.

Цей твір читається як епічна сага й як гостра притча водночас: про колонізацію, про спокусу силою, про те, як «просто робота» і «просто бізнес» крок за кроком стають злочином — а потім буденністю. І саме тому від нього важко відірватися: бо це історія, яка пояснює, як ми дійшли туди, де опинилися — і чому розірвати коло так боляче, але необхідно.

Якщо хочеш мальопис, який не лише захоплює сюжетом і атмосферою, а й лишає після себе відлуння — «Пожирач гріхів» саме та книга. І так, це з тих історій, які хочеться дочитати до кінця, щоб зрозуміти: кого саме тут пожирає темрява — і чи можна їй не дати останнього слова.